(no subject)

[yuka13]

Можливо сьогодні такий день. Але сьогодні не можу відігнати думки про війну. Там дійсно війна. Війна за мир. Ось така банальна річ.
Майже на всіх пам'ятниках загиблим в ВВВ написано "Бережіть мир!"
Тепер про це знає вся Україна.
Але знову немає єдності, хоча про це кажуть з екрану. Так Україна згуртована, як ніколи за останні роки. До речі мені здається за останні 100 років точно не було такого єднання. Але все ж таки через неї пройшов новий тектонічний розкол. На тих кому потрібна Україна й тих хто до неї байдужі (або її відкрито ненавидять). Перші за війну в ім'я миру, інші вимагають зупинити війну за будь-яку ціну...
Перші розуміють, що треба перемогти, або буде продовження на інших територіях.
Інші не розуміють, що будь-який мир без перемоги, це все одно продовження війни. Пізніше, але вже на нових територіях. Або добровільна ліквідація України. Їх влаштовує останнє. Їм вона не потрібна. Вони згодні жити на Московії. Більшості з них бажано б жити в СРСР, але його вже нема, тому підійде й Московія. Їм потрібно жити в сильнії державі, яка про них "піклується". Їм не потрібна свобода. Їх не цікавить наполегливою працею зробити сильною Україну. Вони бажають, як в пізньому СРСР, отримувати. Вони не розуміють, яку ціну за те сплатили минулі покоління. Вони не розуміють, яку ціну за те платили власне вони. Вони не розуміють, яку ціну ми продовжуємо сплачувати. Вони не бачать, що зараз живуть краще ніж жили до того.
Є декілька відмінностей між Україною та СРСР.
Вони живуть в країні, якої ні хто в світі не боявся. Яка ні для кого в світі не становила загрози.
Інша відмінність, це немає чіткого плану на все життя. Хоча його не могло бути в СРСР в принципі. Але ілюзію цього їм було вкладено.
І остання дуже важлива розбіжність. Україна ніколи не вимагала її любити. Вона ніколи не змушувала цього. Вона ніколи й нікому не заважала їхати в пошуках кращої долі.
В іншому Україна, на жаль, це СРСР доведений до абсолюту, коли відкинуті зайві пристойності. Є лише купка тих самих покидьків, які май же так само експлуатують територію й населення. Але зараз експлуататорам зовсім не потрібно думати, що буде завтра. Добре, що ми знову намагаємося це змінити. Добре, що замість населення в Україні з'явилась нація. Але ті, інші, всього цього не розуміють. Вони не є частина країни.
Я із перших, а мій батько із інших.
Намагаюсь з ним довго не розмовляти, бо все одно з'їде на тему війни. Він вже три рази задав мені ті самі запитання. Вже тричі отримав від мене на них відповідь. Він вже отримав набір зустрічних запитань, на які він не зміг дати відповіді. Але кожного разу він починає спочатку. Я не бажаю. Хай він сам живе в своєму задзеркаллі.
До речі на цю тему я можу розмовляти лише з тими, хто питає й слухає відповіді. Намагаюсь уникати розмови ні про що. Шкіра наростає. Провокації помічаю і здебільшого ігнорую. Хоча інколи, коли в доброму гуморі, можу й потролліти, з задоволенням.
Інколи мені здається, що бути там, на передовій, було б набагато простіше. Там речі більш контрастні. Там все справжнє. Правда. Зрада.
То є шлях воїна.
Я не воїн.
Поки що.
Не боюсь і не бажаю. Сподіваюсь не буде потреби. Але й ховатись не буду.